Одне з питань, які я хочу розмістити для обговорення на цьому сайті, питання дитячої жорстокості. Всі навколо, ніби, розуміють, що виховання дитини – спільна справа сім’ї і школи, і саме у такій послідовності: спочатку сім’я, а вже потім – школа. Але чи справді так у реальному житті? Ой, ні…
Більше того, сучасні батьки, якось непомітно, відсторонилися від процесу виховання власних дітей. Найперша мрія молодої мами: якомога швидше віддати своє чадо у дитячий садок, і нехай чужа тьотя-вихователька розкаже, що таке "добре", що таке "погано" і з чим його їсти… А й справді, виховательку ж вчили, як мінімум, чотири роки, вона знає методику… Та. Тільки, ми забули, що вихователька – не мама, і не бабуся.
От і виходить, що перша помилка сучасних батьків – відмова (як не прикро це звучить) від виховання власних дітей у родині. Це реалія сьогодення навіть у сільській місцевості. Кажу це як керівник сільського навчально-виховного комплексу "школа-дитячий садок".Два попередні абзаци – прелюдія до основної частини, без них я не зможу пояснити звідки береться жорстокість у дітей. Ще один приклад, власне з якого і почалися мої роздуми. Без імен, аби когось, ненароком, не образити. Я думаю, у тих, хто читає ці стрічки, уява досить багата щоб ситуацію зрозуміти…
Отже, 8 година 15 хвилин звичайного робочого ранку директора школи. Сиджу у кабінеті, читаю електронні листи, що прийшли за вечір та ніч минулого дня. Аж раптом, за дверима чую крики і біганину. Відкриваю двері і бачу наступну картину: група семикласників з шести хлопчаків за допомогою стусанів виясняють відносини з одним з восьмикласників. Зупиняю це побоїще і розводжу по різні сторони коридору… Картина знайома, напевно, кожному, хто хоча б день працював у школі. Щоденно кілька десятків таких сутичок у класі, на коридорі, на подвір’ї школи виникають спонтанно і ніби так і має бути: хтось самостверджується у колективі за допомогою кулаків, хтось навпаки програє у цих битвах…
Але вже о 10 годині ранку в моєму кабінеті були батьки восьмикласника, а ще за годину батьки і учнів сьомого класу. І саме цікаве, що кожен з них вважав, що його син нічого поганого не зробив і зовсім невинний у конфлікті. Підключаю шкільного психолога, класних керівників і… Я думаю, що всі зрозуміли – результат роботи школи – конфлікт пригасили, але причини його залишилися.
А причини дуже прості: батьки восьмикласника опікуються навчанням і вихованням свого сина значно більше, ніж батьки семикласників, що були задіяні у конфлікті. У сім’ї восьмикласника існують чіткі правила, за якими він живе. Наприклад, сім’я не сідає вечеряти, доти, поки всі не прийшли додому (він це добре знає) і тому він кидає своїх товаришів і біжить раннього вечора додому, не зважаючи на кпини перших. Звідси негатив у відношенні, бо ж восьмикласник – "мамин синок", зірвав, наприклад, гру у футбол (бо ж склад однієї з команд став неповним). Більше того восьмикласник розповів мамі, все, що казали хлопці, а та в свою чергу переповіла це батькам хлопців – самі розумієте у очах цих хлопців восьмикласник авторитету собі не додав… І тому подібне трапляється мало не щодня. Я аж ніяк не захищаю цього восьмикласника і його родину, але побільше б таких родин, можливо і злочинців у нас в країні поменшало.
Ми втратили, на жаль, величезний здобуток наших предків – проживання великими родинами (де жило по кілька поколінь) і спілкування у цих родинах. Діти все більше і більше представлені самі собі, а звідси, значну частину своїх етичних та моральних знань вони беруть з вулиці, а не з родини та ще з телебачення. Але про телебачення у наступних роздумах. А зараз, запрошую всіх до обговорення проблеми. Чи у вашій школі вона відсутня???
x
